Громадсько-політичний тижневик Кіцманщини

Хоч тринадцять років прикута до ліжка, та за все дякує Богові

25 дек 2017
Цьогорічний грудень є особливим для родини Микитюків із Лашківки, адже принесе в їхню оселю не тільки передчуття новорічних свят, а й золотий ювілей дружини та матері Ольги Іванівни. Зазвичай такі гарні дати відзначають у ресторані в гучній компанії рідних та друзів. Однак героїня моєї розповіді не має таких планів, адже вже 13 років прикута до ліжка.  
Цій чарівній і приємній у розмові жінці випало народитися саме 25 грудня, коли більшість християн та католиків світу святкують Різдво Христове, а в Україні з нинішнього року встановлено державний вихідний.  Чи зробило це простішим її життєвий шлях, важко сказати, однак Ольга Іванівна за все вдячна Богові, намагається не падати духом і чим може допомагає рідним.

Хоч тринадцять років прикута до ліжка, та за все дякує Богові

«Я не завжди була такою»
З цих слів розпочала свою розповідь Ольга Іванівна Микитюк. До того, як втратила здатність ходити своїми ногами, вона була активною і працьовитою. Як і всі, закінчила школу, здобула середню спеціальну освіту у Вашківецькому медичному училищі за фахом медичної сестри, створила сім’ю і з кращими сподіваннями дивилась у майбутнє. 
На роботу влаштувалася в обласну лікарню, однак там пропрацювала недовго і через якийсь час потрапила у непросту професію — в лабораторію Чернівецького обласного бюро судово-медичної експертизи.
— Спогади про роботу завжди зігрівають моє серце, адже в колективі була з чудовими людьми, які щиро підтримують мене і досі, — ділиться Ольга Іванівна. —  Пам’ятаю, як я боялася зайти в морг. Це було найстрашніше для мене.  Оскільки працювала я у відділі комісійних експертиз, то в основному мала справу з документами, і перші 3 роки роботи в бюро я жодного разу не заходила до моргу, і як могла уникала цього. Та ось одного разу, саме 8 березня, коли жінок колективу вітали з міжнародним святом, колеги вирішили, що час таки переступити той поріг. Мене поставили перед вибором: або йдеш з нами добровільно, або насилу тебе туди занесемо і закриємо. Уявляєте! З часом, звичайно, звикла і вже не боялась. І досі, хоч вже 13 років не працюю, та ще не було такого свята, особистого чи релігійного, щоб колектив мене не привітав. 
Пропрацювавши близько року, Ольга Іванівна пішла в декретну відпустку, адже у подружжя Микитюків народився син Олександр.  А як дитина підросла, продовжила роботу.  
Коли Сашкові було 11 років, на світ з’явилися двійнята Мирослава і Дениско. Молода сім’я на той час вже побудувала власний будинок, почала займатися його облаштуванням. Щаслива мати разом із чоловіком Святославом Денисовичем виховували і тішились дітьми. Аж доки біда не постукала в хату…

«Ноги стали ватні, а через кілька годин зовсім віднялися» 
Двійко маленьких дітей, старший син-школяр, господарство, робота, турботи біля новобудови — все це заповнювало будні Ольги Іванівни. Не раз відчувала біль у попереку чи в ногах, але хіба звертала на це увагу?
—  Меншим дітям було по 3,5 років, коли одного дня перед ранком я прокинулася, щоб подивитися чи все у них добре, — згадує жінка той день. — Та ноги мої стали, ніби з вати, я їх погано відчувала. Дуже скоро з’явився сильний біль, просто страшний, спина боліла нестерпно. А через 4 години відмовила ліва нога. Це сталося на вихідні. Одразу викликали швидку з Кіцманя, наші медики консультувались із чернівецькими спеціалістами, і я опиняюся на Фастівській. Минають неповні дві доби, як у мене віднялась і друга нога. Температура піднялася до 40 градусів і трималася на цьому рівні близько місяця. Було багато обстежень, підозрювали навіть онкозахворювання. Через 2 місяці, коли стан покращився, мене направили в Київ на МРТ. Там виставили діагноз — запалення спинного мозку на рівні 12-го хребця. 
Протягом наступних трьох років Ольга Іванівна наполегливо працювала над собою і відчайдушно намагалася робити все, від неї залежне, щоб відновити здатність ходити. Завдяки великій допомозі колег та підтримці родичів жінці вдалося два роки поспіль проходити лікування в спеціалізованому реабілітаційному центрі у м.Саки, що у Криму. Це далося дуже непросто, бо такі путівки були рідкістю, а навіть отримавши її, проплатити вартість міг не кожен. 
— Після цих двох курсів реабілітації відчула помітне покращення, — говорить О.Микитюк, — я повірила, що все ще можна виправити. Спина почала працювати, я вже могла сісти. Мені навіть зняли катетер, настільки сильний був ефект. Знала, що обов’язково маю продовжувати лікування, робити вправи, незважаючи на пронизливий біль і втому. 
Сашкові було тоді 13 років, підросли і двійнята, вже мали йти у перший клас. І вони потребували матері, моєї допомоги та уваги. Тож я пристосувалася до інвалідного візочка, могла робити якусь хатню роботу на кухні.  Однак зручність візка призвела до того, що я перестала займатися фізкультурою. 

«А чому в інших дітей мами ходять, а ти не ходиш?»
Минуло кілька років, пані Ольга більш зміцніла, почала впевненіше себе почувати у візку. Вона, так би мовити, відірвалася від своєї особистої трагедії, що не може ходити, і почала більше спрямовувати думки на благополуччя сім’ї. До того ж, старший син здобував освіту в університеті, двійнята навчалися в школі. Потреби сім’ї зростали, давалися взнаки соціальні труднощі, бо чим старшими ставали діти, тим більше усвідомлювали відмінність своєї сім’ї від інших.
— Якось приходить моя донечка зі школи і питає: «Мамо, а чого в інших дітей мами ходять, а ти не ходиш?». Я не знайшлася, що їй сказати… Прикро стало на душі й за те, що не бувала на шкільних святах у дітей. Тільки минулого року, коли Денис і Мирослава були у 8 класі, мені вперше вдалося потрапити до них на новорічний вогник. Вдячна за це дирекції школи і за те, що протягом останнього року зуміли організувати безкоштовне харчування для моїх школярів. Адже непросто доводиться нашій сім’ї: я змушена лікуватися час від часу, старший син навчався, менші теж ростуть. Тож ми економимо на чому можемо, а щоб не платити багато за газ, палимо пічку дровами. 
До управління праці та соціального захисту населення РДА не зверталася протягом багатьох років після того, як хтось з їхніх працівників у телефонній розмові сказав, що «є люди, яким ще гірше, ніж вам, і вони нам пороги не оббивають». Пройшло чимало часу, доки насмілилася знову туди зателефонувати і ось півроку отримувала фінансову допомогу, за що дуже вдячна. 

Найбільша підтримка — сім’я і чуйні люди
Дні за днями минають для Ольги Микитюк досить однаково. Вона бачить світ через вікно, біля якого розміщене її ліжко — її затишок і безпека, її вирок і тюрма. Однак дуже легко світ відкривається для неї у спілкуванні з рідними та колегами, з друзями і небайдужими людьми. 
Вагому підтримку і таке необхідне спілкування Ольга Іванівна як людина з інвалідністю І групи отримує  від голови райорганізації Товариства Червоного Хреста України Дарії Бабюк, яка при кожній нагоді навідується  в оселю Микитюків. 
Важливою людиною для пані Ольги є вірна і віддана подруга Світлана Мельничук. З перших же днів, коли жінка перестала ходити, і до сьогодні Світлана Василівна щиро дарує подрузі свою увагу і тепло. 
 Немає ріднішої людини, аніж мама. Героїні моєї розповіді мати дала не тільки життя і любов, а й захист та надію. Адже, щоб підтримати свою дочку у скруті, жінка, якій на той момент вже було за 60, прийняла рішення поїхати закордон на заробітки. Скоро їй виповнюється 72 роки. А розлука дається непросто, як дочці, так і матері. Тому кожну вільну хвилину Ольга Іванівна молить Господа, щоб посилав неньці здоров’я, щоб беріг і щоб швидше зустрілися вдома. 
— Я також дякую Богові за те, що нагородив мене такими дітьми, — зі сльозами на очах каже Ольга Іванівна. — Як і для всіх батьків, вони — наша відрада, радість і сенс життя. Олександр здобув вищу освіту, вже створив власну сім’ю і подарував нам із чоловіком онучку. Він змалку дуже мені допомагав, особливо, коли ноги відмовили. Денис і Мирослава у цьому році закінчують 9 клас і визначаються з фахом. Дочка має схильність до кулінарії, син бачить себе у медицині. А без чоловіка Святослава я взагалі не уявляю свого життя. Це велике щастя мати поруч кохану людину, яка не здається, яка завжди поруч, яка розділяє і смуток, і радість.  
Так само я завжди рада, коли до мене хтось приходить в гості, ціную кожну зустріч і ніколи не відвертаюся від людей. Сподіваюся, що і вони від мене не відвернулися. 
Янна НИКОЛАЙЧУК.

P.S. Під час візиту до О.Микитюк постала проб-лема вуличного освітлення. Одним з небагатьох бажань жінки було встановлення ліхтаря на електричному стовпі біля її воріт. Доки стаття готувалася до друку, лашківський сільський голова Борис Нечай подбав про те, щоб ліхтар встановили і тепер для Ольги Іванівни світла в житті буде більше.

263

Схожі новини:

Loading...
Корінна кримчанка і мешканка Сімферополя відкрила для себе Кіцманщину

Корінна кримчанка і мешканка Сімферополя відкрила для себе Кіцманщину

Протягом життя кожен з нас засвоює і перебуває під впливом певних стереотипів. Частина з них так і залишається назавжди з нами, проте деякі ми успішно долаємо,
Секрет довголіття — у любові

Секрет довголіття — у любові

У Святому писанні сказано, що тому, хто шанує батька і матір, Бог обіцяє довгі літа життя. Певно саме так із шаною, любов’ю та повагою ставилася до своїх
Спогади репресованої кіцманчанки:

Спогади репресованої кіцманчанки: "Головне, що я повернулася на батьківщину..."

«Головне, що я повернулася на батьківщину, щоб працювати і жити на рідній землі, серед рідних людей», — Івона Петрова. На відміну від тих, хто за 26 років
Кіцманська районна лікарня отримала вищий рівень акредитації

Кіцманська районна лікарня отримала вищий рівень акредитації

Цього року вже вчетверте за свою історію КУ «Кіцманська центральна районна лікарня» проходить акредитацію закладів охорони здоров’я. Протягом кількох годин в
Галина Федорівна Штефаніца — голос Кіцманщини шістдесятих

Галина Федорівна Штефаніца — голос Кіцманщини шістдесятих

Голосом Кіцманщини шістдесятих років можна назвати колишнього диктора районного радіомовлення Галину Федорівну Штефаніцу, яка у ці квітневі дні зустрічає
Людина праці — на першому місці

Людина праці — на першому місці

 Кіцманська міжрайонна виконавча дирекція обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності обслуговує близько 5

Додати коментар

Ваше Ім’я:
Ваш E-Mail:
Запитання:
Як звали Шевченка
Відповідь:*
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введіть код:









soc

Ми в соц.мережах
soc soc soc soc
Погода


ВХІД НА САЙТ