Громадсько-політичний тижневик Кіцманщини

Непросте тернисте життя непростого чоловіка

23 фев 2015

Непросте тернисте життя непростого чоловіка

90 років виповнилося поважному жителю села Ошихліби Івану Васильовичу Мойсі — останньому з місцевих учасників бойових дій Другої світової війни (1941-1945 рр.).

18 лютого 2015 року зустрів свій «гросмейстерський ювілей» поважний житель села Ошихліби Іван Васильович Мойса. Він народився в самодостатній селянській сім’ї і змалку був оточений теплотою та турботою рідних. Його виростили та виховали три старших сестри — Штефанія, Марія і Олександра (в радянські часи відома як Гринюк, передова доярка на Буковині, нагороджена орденом Лєніна).

А ще йому дала гарту, сили й здоров’я цілюща вода, що тече, вочевидь з початку світу, напроти його городу, з так званого урочища Чургев. Саме навколо цього потужного джерела кристально чистої, м’якої та холодної води жили сільські старожили: Левонтій Миронець (101 рік), Марафта Гринюк (100 років), Корнелій Ключинський і Вікторія Ступарик (по 96 років), Кость Рошко (94 роки), Іхтима Ілюк (93), Графіна Залітач (90), Сильвестр Турчинський (96 років), Калина Деревенко (93 роки), Марія Бойко (92 роки), Георгій Мойса (91), Яків Галаван (90). І це ще не всі... Ось і Івану Мойсі життя подарувало 90…
На його дитинство і юність випав період румунської окупації. Все українське і рідне було заборонено. В сільській школі, яку закінчив у 1939 році, карали навіть за українське слово. В так званій «сільській читальні» єдиним виданням на українській мові був «Канадійський фермер». Виручав син сільського дяка Володимир Гафійчук, який давав читати всім односельчанам книжки Шевченка, Федьковича, Франка та інші, які він приносив з бібліотеки Чернівецького університету. В отаманів сільської козацької «Січі» Аксентія Лукомського та Никифора Кошика можна було дещо прочитати про українське козацтво. А єдиним українським оплотом села тоді, як не дивно, була сільська Свято-Миколаївська церква, де священик Михайло Буковецький з дяком Костянтином Гафійчуком провадили служби і панахиди на чисто українській мові. За дозволом на це панотець разом із заможним селянином Миколаєм Мариновичем їздили до самого Бухареста. Кажуть, що це вартувало на той час дуже великих грошей — цілого мішка тодішніх румунських леїв.
Молодий Іванко трудився з батьками у власному господарстві (сестри вже повиходили заміж), а також батракував у сільських багатіїв — Кристофовича та Гордійчука, і того ж Буковецького. По неділях він любив ходити в церкву, де його зачаровував міцний баритон сільського дяка. А оскільки сам любив співати, вирішує, що буде дяком…
Та доля розсудила інакше…Влітку 1940 року на Буковину приходять «совєти» з так званою «визвольною місією». Але його сусід і одноліток Іван Деревенко (покійний батько відомої на Кіцманщині і в цілому світі Світлани Деревенко) каже, що це не так, і кличе слухати радіоприймача, якого змайстрував власноруч, оскільки мав до того неабиякий хист. Малограмотні та політично неосвічені юнаки дізнаються, що Буковина незаконно загарбана більшовицькою Росією, втім, як і вся Україна в 1918 році. Ще більше хлопці дізнаються від своїх старших сусідів Василя Івасюка та Сильвестра Скрипника, які вже тоді були членами ОУН-УПА (цей факт стане відомим аж через 70 років). Коли на Буковину знову повернуться румуни, Івасюка і Скрипника разом з молодим Гафійчуком забере чорний воронок НКВС і про їх долю Іван Мойса довідається в 2009 році, коли вперше були опубліковані списки 222-х ні в чому не повинних розстріляних буковинців. Тоді ж, 22 червня 1941 року, він на все життя запам’ятав прізвища головних виконавців — Свіріденка і Рульова, які почув, коли «старший» віддавав їм накази. А вже 29 червня 1941 року сусідів розстріляли кати НКВС за дорученням вищих чинів енкаведистів у чернівецькій тюрмі. Головне обвинувачення звучало надто лаконічно: причетність до ОУН-УПА.
В березні 1944 року після визволення Буковини від німців і румунів в Ошихлібах знову «совєцькі порядки». А вже в травні 19-річного Івана Мойсу разом із 256 односельчанами забирають до лав Червоної Армії. Так він став визволителем Європи від німецького загарбника. Після 3-місячного вишколу в Ачинську (Росія), він воює на ІІІ-у Білоруському фронті в якості командира розрахунку обслуги ПТР (протитанкової рушниці) і сапера-мінера. Бої були запеклі, бо німець розумів, що кінець буде фатальний. Він пам’ятає всі бої від першого (16 жовтня 1944 року) під Маріямполем (Литва) до останнього під Кенігсбергом (Прусія), де і був важко поранений…Отримав свою першу фронтову нагороду — медаль солдатської доблесті «За відвагу». А в тій далекій землі залишились навіки тисячі бойових побратимів. Серед них — земляки Ахтемій Бабюк і Дмитро Бевцик, а також хлопці з Мамаївців, Оршівців, Суховерхова. Там же покоїться і легендарний генерал армії Черняховський.
День Перемоги зустрів після госпіталю в невеличкому селі Хотшвіц в тій же Прусії на березі Балтійського моря. Там же зустрівся з односельцями, яким також пощастило вижити в тих пекельних боях, Василем Гордійчуком, Іваном Гринюком, братами Тодором та Юстином Друцулами.
Та радість Перемоги була затьмарена черговим розчаруванням. Товарняк-поїзд повіз його разом з Василем Гордійчуком в Росію, а звідти — на монгольський кордон. Ціле літо 1945 року пройшло у не менш важких та смертельних боях вже з японськими самураями. Там зустрілися ще з одним ошихлібцем — Василем Липканом.
З боями пройшли безводні пустелі Монголії, недоступні хребти Маньчжурії (тепер територія Китаю) і завершили війну, взявши останній оплот японців Порт-Артур на березі Жовтого моря. В одному з боїв Іван Мойса прикрив своїм тілом комбата Захарова і знову був поранений. Отримав свою найвищу бойову нагороду — орден Слави. Японія капітулювала, коли американці скинули дві атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі. Це був шок для всього світу.
Здавалося, після Перемоги нічого вже не заважало 20-річному солдату повернутися додому. Тим більше, що раптово повмирали батьки, яким не було й 60… Проте не так сталось, як гадалось. Гордійчук і Липкан таки поїхали в рідні Ошихліби, а рядового Мойсу притримало НКДБ. Та його взяли під захист бойові побратими — росіяни Васілій Ісаєв та Алєксєй Рижов, українці Іван Сахно і Михайло Кудибін, білорус Олександр Котов. Коли юнак отримав лист з Канади (від рідного брата матері Леона Бойди), “особісти” вирішили, що він шпигун, тож і почали дуже грубо і примітивно перевербовувати. Навіть обіцяли відправити легально до Канади (тим самим відбивши в нього до цього охоту, хоча там уже проживали мамині два брати та дві сестри). Його совість виявилася сильнішою над можливістю отримати якісь привілеї. За це попав у немилість і “особісти” тримали його на службі ще довгих чотири роки.
Додому повернувся 17 травня 1949 року. На грудях бравого відставного солдата, крім згаданих вище нагород, були медалі, ціни яким немає, «За побєду над Гєрманієй», «За побєду над Японієй», «За взятіє Кенігсбєрга», а в «книжці червоноармійця» є головний запис: «лічная благодарность генераліссімуса Сталіна — за лічноє мужество при пріодолєнії безводних стєпєй Монголії і високогорних хрєбтов Манчжурії».
Вся його трудова біографія пов’язана з Чернівецьким спецвузлом зв’язку — з десяток років «глушив ворожі радіостанції: Європу, Свободу, Ватикан (СРСР ніяк не хотів, щоб радянські люди чули правдиву інформацію), а потім до виходу на пенсію був начальником караулу команди ВОХР-97. Йому було тут вигідно працювати, бо постійно мав дві доби вихідних, а це давало можливість додатково заробляти якогось карбованця. Чесно, хоча і важко…Разом із сусідом Петром Руснаком зібрали бригаду таких же умільців-майстрів «глиняної справи», гладили стіни та робили перекриття (софіти) в новозбудованих хатах односельчан та й у всій окрузі.
В лютому 1950 року одружився на Домці Ілюк (прийомній дочці Василя Липкана, з яким його здружила Японська війна). Прожили разом 65 років(!!!). Більший сімейний стаж у селі мали всього дві сімейних пари. Під стать Івану Васильовичу виявилась і його чарівна подруга — Домка Миколаївна пропрацювала в сільському колгоспі в рільничій ланці понад 50 важких років. Вона заслужено носить в селі символічне ім’я «цариця поля», яким односельці величали найбільш працьовитих та симпатичних жінок. В 1959 році збудували нову хату (самі, бо допомогти було нікому), а в 1988 році — вже сучасний котедж з усіма зручностями. Таких прикладів (коли будувалися двічі) в селі можна на пальцях перелічити…
Виростили мене, сина Василя. Сподіваюсь, я гідно підтвердив батьківські традиції. Адже мене знають на Буковині, в Україні і  багатьох країнах світу як непоганого банкіра. Шкодують батьки лише, що не дав Бог більше дітей… Зараз кохаються в чарівних онучках Наталії та Олечці, які вже дуже відомі постаті в чернівецькому бомонді. Обожнюють і невістку Марію, яка походить з одного із славетних родів найвідомішого села Буковини Мамаївців.
Здавалось би, що у славетного фронтовика і сільського довгожителя все й не так погано. Адже в 1991 році він, як і всі українці, таки отримав таку бажану незалежну державу, в 1994 році вже українська влада дала йому «Пенсію за особливі заслуги перед Україною» з певними пільгами. Отримавши всі ранги офіцерських звань, він у 2011 році став гвардії підполковником у відставці. Нагороджений ще двома бойовими орденами — Вітчизняної війни та «За мужність», 16-ма ювілейними медалями. Ніколи в житті його не підвели ні син, ні невістка, ні онучки. Завжди допомагають.
Але реальна українська дійсність, починаючи з того ж 1991 року, з кожним роком «гнобить його душу й серце».
Та найбільший і останній біль виснаженого роками і важкими думами ветерана — це його єдина і кохана дружина Домка. В серпні 2006 року її «звалив» важкий інсульт і з тих пір вся турбота про неходячу половинку лягла на нього. Звичайно, діти і внуки допомагають, але у них своїх проблем вистачає. А він постійно біля неї — готує їжу, прибирає, доглядає, веде невеличке господарство. І це його, мабуть, тримає на ногах…
З роси і води Вам! І дай, Боже, ще прожити й не тужити! Слава Україні! Героям слава!

Василь МОЙСА.


Схожі новини:

Loading...
Михайлові Грушевському присвятили

Михайлові Грушевському присвятили

17(29) вересня виповниться 150 років від дня народження видатного історика, науковця, літературознавця, громадсько-політичного і державного діяча, засновника
Буковинський соловей в українському гаю

Буковинський соловей в українському гаю

Приїхавши в гості у рідне село Мамаївці, уславлений співак Дмитро Михайлович Гнатюк особисто і привселюдно на шкільному подвір’ї перед учнями і
Батькова мрія здійснилась

Батькова мрія здійснилась

3 листопада цього року, стоячи на Центральній площі в Чернівцях, вкотре пригадала розповідь свого батька Василя Андріяшика про те, як він брав участь у
Зустріч через 50 років

Зустріч через 50 років

Нещодавно у Хлівищанській школі відбулася ювілейна зустріч випускників 1962 року. Під гарну мелодію, як колись, взявшись за руки, увійшли до святково прибраної
З роси та води!

З роси та води!

Багато років тому молодий покутятин із сусідньої Снятинщини Йосип Палятинський закінчив Львівський університет ім. Івана Франка і його направили вчителювати у
Місце зустрічі змінити не можна

Місце зустрічі змінити не можна

Нещодавно в Шипинському ЗНЗ І-ІІІ ступенів зустрілись ті, хто закінчив школу 50, 40, 30, 20 і 10 років тому. Ця подія стала загальносільською, бо вона була

Додати коментар

Ваше Ім’я:
Ваш E-Mail:
Запитання:
Як звали Гагаріна
Відповідь:*
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введіть код:









soc

Ми в соц.мережах
soc soc soc soc
Погода


ВХІД НА САЙТ