Громадсько-політичний тижневик Кіцманщини

Не переривається нитка життя

19 сен 2014

В ці теплі дні ранньої буковинської осені минає двадцять років, як не стало на цьому світі відомого українського поета, драматурга, громадського діяча, палкого українського патріота і доброї, чесної і щирої людини Віктора Володимировича Зубара, який жив і творив у невеликому селі Витилівці, яке повстанський сотник Перебийніс — селянський син Назарій Данилюк навіки вписав в історію визвольного руху нашого народу.
Віктор Зубар також залишив свій слід в історії — в історії української літератури і національної культури в цілому. Він увійшов у велику літературу в середині п’ятдесятих років минулого століття і зробив це так яскраво, що привернув увагу до всього нечисленного тоді письменства нашого краю. Досить відзначити, що передмову до його першої книжечки віршів під назвою “Пагіння” написав сам Максим Рильський.

 А коли невдовзі з-під пера поета вийшла драма-феєрія “Вітрова донька”, її поставив на своїй сцені Чернівецький музично-драматичний театр ім.Ольги Кобилянської, а композитор Юлій Мейтус відразу написав на лібретто за цим твором оперу “Вітрова донька” й вона з успіхом йшла в Одеському оперному театрі. Такого творчого успіху на всеукраїнському просторі не знав жоден із тогочасних початкуючих молодих письменників Буковини. Адже, на відміну від інших, він у своїх творах не тільки малював неповторну природу нашого краю, а й  відтворював образи його людей, їхні думки, мрії, невмирущу народну душу. І все це при тому, що сам поет не був корінним буковинцем.
Народився Віктор Зубар на Хмельниччині, у синьоокому подільському селі Пільний Олексинець. Вірші почав писати ще будучи юним школярем. А коли прийшла юність — почалася Друга світова війна і хлопець разом з багатьма пішов на фронт боронити рідну землю від німецько-фашистських окупантів. У перерві між боями молодий поет читав солдатам свої вірші і тому незабаром став улюбленцем серед фронтових побратимів. Але тут сталася подія, яка поставила карб на все його подальше творче життя і навіть особисту долю.
Справа в тому, що вірші свої Віктор Зубар читав українською мовою. За це, як він пізніше згадував, лейтенант Цінко та єфрейтор Башкатов називали його “націоналістом”, “бандерівцем”. Це тавро Зубар змушений був носити аж до настання незалежності України.
За радянської влади за ним вівся таємний нагляд, йому чинили всілякі творчі перешкоди. Тому поет здобув медичну освіту і більшу частину свого життя працював сільським фельдшером у Витилівці, де його поважали й щиро любили. Разом з тим продовжував писати вірші, сподіваючись усе ж таки якимось чином видати їх окремою книжечкою. На щастя, літературний талант Віктора Зубара помітив Максим Рильський, який і допоміг молодому поетові увійти в літературу.
Проте навіть після підтримки з боку класика творчість Зубара не переставали цькувати. Йому приписували “дрібнотем’я”, “патріархальність”, звинувачували у тому, що не оспівує “соціалістичне перетворення“, “творчу працю радянських людей”. А він, начебто у відповідь на ці звинувачення, писав:
Я ціную дуже хліб священний,
Та сорочки й хліба мені мало.
Я бажаю, щоб навколо мене
Проростало, пахло, зацвітало!
Нова хвиля нападів звалилася на Зубара, коли наприкінці 60-х років передчасно померла його дружина. Поет тяжко переживав особисте горе. Близьку людину поховав за церковним обрядом, а на могилі встановив хрест. Безбожна радянська влада постійно йому дорікала за це, адже письменник — це, мовляв, “боєць ідеологічного фронту” і мусить стояти на компартійних атеїстичних позиціях.
Можновладці чіплялися до нього за будь-якого приводу. Пригадується, після опублікування вірша “Ровеснику”, в якому були такі рядки:
Летять літа і квітне черемшина,
Росою вмита… О роки війни,
Віддайте цвіт і пахощі весни
І передчасні заберіть сивини,
компартійна критика звинуватила його в тому, що начебто для поета роки війни — це “цвіт і пахощі весни”… Сьогодні кожен розуміє, що це цілковита нісенітниця, але тоді не одна волосина впала з поетової голови.
Однак, незважаючи на власну гонимість, Віктор Зубар намагався захищати й підтримувати інших. Коли й мене було звинувачено в “антирадянщині” та “українському буржуазному націоналізмові” та піддано адміністративним і політичним репресіям, Віктор Зубар завітав до моєї батьківської оселі у Витилівці, де я тоді перебував, і підтримав у нелегкий для мене час.
Коли ж наприкінці 80-х років минулого століття в СРСР почали проростати перші паростки демократичного руху, Віктор Зубар відразу включився у цей рух. Він був одним із організаторів перших просвітницьких осередків у нашому краї, за свої власні гроші придбав заборонений тоді синьо-жовтий прапор і встановив його посеред рідної Витилівки, а в день Злуки організував односельців для участі в живому ланцюгу, що з’єднав Київ і Львів.
Для мене особисто Віктор Зубар протягом багатьох років був не тільки щирим другом, а й мудрим порадником та життєвою опорою. Коли в 1991 році постала незалежна Україна і вже можна було писати те, що думаєш, я одного разу сказав йому про те, що відчуваю сором, бо за радянської влади змушений був писати газетні матеріали під гаслом “хай живе КПРС!”. “Ти не маєш чого соромитися, — сказав він на те. — Тоді всі так писали, тільки одні це робили, щоб розкошувати, а ти — щоб вижити”.
Це були дуже дорогі для мене слова. Вони і тепер є моїм морально-етичним опертям у різних життєвих обставинах. 
Він добре знав, що говорить, бо й сам мусив лукавити душею й писати кілька віршів “про Леніна” та “про партію”. Адже без цих віршів йому б не вдалося видати вісім поетичних книжок, у яких зумів бодай частково розкрити власний поетичний світ. І все ж у перші роки незалежності хтось із ультрапатріотів дорікнув йому тими віршиками. Мовляв, ви тоді писали одне, а зараз інше, отже, перефарбувалися. Поет хитрувато примружив очі і з якимось подільсько-буковинським гумором сказав: “Ну, так, перефарбувався... А що, краще, аби я залишався учорашнім?”.
Свої думки і почуття, викликані історичним проголошенням незалежності України, Віктор Зубар виклав в останній прижиттєвій книжечці віршів, яку назвав “До батька Тараса”. У ній є такі рядки:
Україно-мати! Вклякши на коліно,
Я тобі віддався серцем і чолом,
Пригорнув до себе прапор жовто-синій,
Що мене підносить молодим крилом!
На Дніпрових кручах та й на Верховині
Дихає озоном небо голубе.
Україно-думо, у лихій годині
Упаду за тебе, щоб спасти тебе!
Він усе життя відстоював право на власну думку, позицію, боровся за справедливість, за чесність і гідність, за Україну. І теплої вересневої днини 1994 року раптово впав у тій боротьбі, наче воїн на полі бою, ледь зустрівши свою сімдесят першу осінь…
P.S. Після того, як неспокійна душа Віктора Зубара відлетіла на небеса, я одного разу завітав на його подвір’я. Під крислатою яблунею, посадженою колись поетом, бавився маленький хлопчик. “Як тебе звуть?” — запитав я його. Хлопчик випростався і сказав: “Віктор Зубар!”. І я раптом відчув, що золота нитка людського життя безперервна. Один Віктор Зубар дивився з бронзової меморіальної дошки, прибитої на стіні власної хати, а інший Віктор Зубар, онук незабутнього поета, уже топтав зелену траву, щоб продовжити дідову стежку у цьому вічному світі.
З тих пір минуло двадцять років. Віктор Зубар-молодший виріс таким же патріотом, як і його талановитий дідусь. Нещодавно хлопець повернувся зі східного фронту, де в складі підрозділів АТО зі зброєю в руках відстоював незалежність і  територіальну цілісність рідної української землі, живою грудкою якої навіки став його дідусь, український поет Віктор Зубар.
Золота нитка від діда до онука не переривалася…

Мирослав КУЄК,
заслужений журналіст України.


Схожі новини:

Марія Миколайчук свій ювілей відзначила в Чорториї

Марія Миколайчук свій ювілей відзначила в Чорториї

8 квітня народній артистці України, дружині легендарного актора Марії Миколайчук (дівоче прізвище Карп’юк) виповнилося 75 років. Вона народилася на
Часу не гаймо, книгу читаймо

Часу не гаймо, книгу читаймо

Саме в березні, коли так привітно світить весняне сонце, розпочинається Всеукраїнський тиждень дитячого читання. Не обминули увагою його у нашому селі. Так з
Симфонічний оркестр дав концерт у Кіцмані

Симфонічний оркестр дав концерт у Кіцмані

Ця непересічна подія, яка мала місце минулої п’ятниці у районному будинку народної творчості та дозвілля, зібрала повний зал слухачів. Адже тут
Люстрація починається з “Майдану”

Люстрація починається з “Майдану”

На останньому засіданні ради Кіцманської громадської організації “Майдан” Оксана Горошова була виключена з членів громадського об’єднання
Урок-мандрівка в театр

Урок-мандрівка в театр

Саме під такою назвою нещодавно був проведений урок в 1-Б класі Киселівського ЗНЗ І-ІІІ ступенів. На урок завітали батьки, вчителі та дирекція школи. Діти в
Вшанування буковинської горлиці

Вшанування буковинської горлиці

27 листопада 2013 року виповнилося 150 років з дня народження письменниці Ольги Кобилянської. Для школярів Стрілецькокутського ЗНЗ І-ІІІ ступенів  цей

Додати коментар

Ваше Ім’я:
Ваш E-Mail:
Запитання:
Як звали Гагаріна
Відповідь:*
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введіть код:















soc

Ми в соц.мережах
soc soc soc soc
Погода


ВХІД НА САЙТ