Громадсько-політичний тижневик Кіцманщини

Мить жертовності й любові

12 окт 2012
Людина один раз живе на землі, на цьому складному, недосконалому, інколи жорстокому, але все ж такому прекрасному білому світі. Однак живе на світі кожен по-різному. Один хоче взяти від нього якомога більше — і прагнення власної вигоди та особистого комфорту засліплює йому очі. Все життя пристосовується, згинається, плазує, перефарбовується при першій-ліпшій нагоді, продає і друзів, і ворогів, і своє сумління. А може й невідомі йому такі одвічні золоті скарби нашого народу як честь, совість, порядність, пам’ять минулих поколінь?
А ось інший живе задля того, щоб залишити після себе слід. Щоб поменшало в житті зла, облуди, фальшу, щоб не кривдили людей і не плюндрували рідної землі, не топтали віри і батьківської мови, щоб були вільними народ і держава... І ніщо не може змусити його зійти з обраної дороги, зректися своє провідної життєвої зірки — ні заборони, ні погрози, ні тортури, ні куля...Саме так і живе на цій землі Святослав Васильович Мельничук з Лашківки, яким доля мотала, немов осіннім листком, а він переніс усі її численні повороти, вистояв і не зігнувся, щоб сьогодні відкрито і чесно дивитися в очі і своїм товаришам, і своїм нащадкам.
Старий бандерівець, відважний чотовий Української Повстанської Армії, живе нині в затишному помешканні ще австрійського будинку по вулиці імені Ольги Кобилянської в Чернівцях. За металевою брамою з кованим зображенням габбурського пожежника-січовика — чистенький дворик з квітучими клумбами, кам’яними плитками під ногами. Європа!
Святославу Васильовичу — вісімдесят шість. Наперед більше, кажуть на нашій Буковині. Він і справді радіє кожному дарованому Богом новому дню, дякує Всевишньому за прожиті літа. Але останнім часом пам’ять все частіше повертає його в далеку молодість, юність. Особливо у ці осінні дні, коли вітер торкає шибу гілкою ще зеленого дерева, а йому вчувається шум густого волинського лісу, ввижаються карпатські хащі, знайомі криївки та колиби.
Зовсім юним повело його життя на повстанські стежки. У неповних вісімнадцять уже був ройовим — мав під собою дванадцять таких же молодих хлопців, які, немов молитву, глибоко сприйняли слова повстанської присяги: «Здобудеш Україну, або загинеш у боротьбі за неї». Ні Святослав, ні його юні побратими тоді ще не знали, що чекає їх на цій, обраній ними самими, дорозі, але навіть, якби були й знали, то все одно нізащо в світі не зійшли б з неї. Бо хіба можна роздумувати й вагатися, якщо топчуть чужими чобітьми твою землю, зневажають твою волю і гідність. Це — як зректися рідної матері.
Святослав з дитячих літ усвідомлював себе українцем і кожен прояв національної зневаги боляче ранив його серце. Це, мабуть, передалося йому з генами, бо батько його ще в молоді роки, навчаючись у Відні, вступив до легіону Українських Січових Стрільців, а в 1918-1920 роках воював у повстанській армії Симона Петлюри, захищаючи від більшовиків Українську Народну Республіку. Святослав про це знав. Про це знали всі діти священика з Лашківки отця Василя Мельничука. Добре знала цього священика й тодішня окупаційна румунська влада. За українську національно-просвітницьку діяльність його постійно переводили з парафії на парафію, ганяючи по всій Буковині.
Наприкінці червня сорокового року до краю, замість румунів, вступили червоні «визволителі». Вони виявилися ще гіршими окупантами, як були попередні. Бо румуни за провину давали 25 буків на м’яке місце і відпускали, а ці розстрілювали або відправляли до Сибіру.
Отець Василь Мельничук не став чекати такої долі для своєї родини. Правдою і неправдою роздобув необхідні документи й усі разом сіли на станції Лужани в товарний вагон і відправилися на Захід.
Життя у таборі для переселенців також було нелегким. Довелося перебиратися з Сілезії на Підляшшя, потім — на Холмщину. Але це все одно не було московсько-більшовицьке жахіття із масовими репресіями та сталінськими концтаборами, яких, правда, Святославу уникнути все ж не вдалося.
Але то було згодом. А поки що хлопець зумів продовжувати навчання у гімназії, старший брат Ігор — в інституті, а батько отримав парафію від самого митрополита Іларіона — відомого українського вченого, письменника і національно-громадського діяча Івана Огієнка.
Згадуючи ті далекі події, Святославу Васильовичу інколи здається, що він перегортає сторінки давно прочитаної книги. Він знає напам’ять усе, що там написано, але кожна сторінка все одно відроджує якісь нові подробиці, деталі, розворушує почуття. Ті почуття напливають одне на одного, перемішуються між собою, і він починає розуміти, що все оте — його вічна любов і тривога за Україну.
Перебуваючи на чужій землі, Мельничуки постійно жили думками й переживаннями за рідну землю. Вони увесь час сподівалися і вірили у те, що з Божою поміччю постане таки самостійна Українська держава й вони повернуться додому, щоб зміцнювати її своєю працею і славити в молитвах. Цим жили батько й мати, яка також походила з давньої священицької родини Євстафієвичів із Суховерхова. Цим, звичайно, жили й діти, які гаряче сприйняли популярні тоді серед молоді ідеї українського націоналізму.
Тим часом нічого доброго для рідної землі не віщувалося. Друга світова війна плюндрувала простори України, а життя людей стало, як у тій приказці: «З-під ринви — та на дощ». Німці, що вступили в Україну, прогнали більшовиків, але про створення на її землях самостійної національної держави й слухати не захотіли. Вони розігнали всі патріотичні організації, Головного провідника українських націоналістів Степана Бандеру кинули до концтабору, де він просидів майже всю війну аж до кінця 1944 року.
Отець Василь гірко переживав цю ситуацію. Що йому робити, як жити без України? Розумів, що поверталися на рідну землю у нього немає жодної можливості, бо там на нього чекають переслідування, репресії, а може й страта. Хто б не переміг у цій війні, мало що зміниться у нашій долі, адже і німці, і більшовики — вороги України, з якими треба боротися. Та боротися, як колись у лавах армії УНР, отець Василь уже сил не мав. А от сини...
Після довгих і важких роздумів батько зібрав родину й оголосив:
— Повернення додому нам немає, мусимо шукати притулку в чужих державах...
— Я нікуди не поїду з України. Старший брат Ігор пішов у підпілля — і я піду, — рішуче сказав Святослав.
Отець Василь зрозумів, що в цю мить він, може назавжди, прощається з сином, але в той же час був радий його рішенню. Він таки достойно виховав своїх синів і тепер може сказати сам собі, що не марно прожив своє життя.
А Святослав не знав, що брат Ігор на той час уже не в підпіллі, а у волинських лісах, де формувалася Українська Повстанська Армія, яка поставила завданням воювати за Соборну Самостійну Україну — і проти німців, і проти совітів. Та не минуло багато часу, як він і сам опинився в УПА.
Згадувати про ті події Святославу Васильовичу особливо щемно. Бо щоразу, коли думає про них, постає перед його очима незрівнянна Неоніла із сонячним поглядом і постійною посмішкою на милих вустах. Вона досі сниться йому — молода, усміхнена і лагідна, як весняна днина.
Святослав зустрів Неонілу у Грубешові на Холмщині, куди направили його вчителювати після закінчення української гімназії. Дівчина відразу запала йому в душу і він уже не міг і дня прожити, щоб не думати про неї. Неонілі також сподобався високий ставний юнак, що мав напрочуд гарний голос — і до розмови і, особливо, для української пісні. Та коли вони ближче взнали один одного, Святослав мало не скрикнув від несподіванки: виявилося, що Неоніла була... зв’язковою УПА, куди хлопець з самого початку її формування хотів потрапити.
Через кохану дівчину Святослав потрапив у боївку. Швидко пройшов первинний вишкіл і, маючи гімназійну освіту, був призначений ройовим. Був відважний і вмілий молодий командир, такими ж були і його хлопці. Але йшли бої, люди гинули, особливо були потрібні молоді здібні старшини. І чоту Святослава Мельничука відправляють у Карпати для підготовки командного складу. Святослав попрощався з Неонілою, пообіцявши після вишколу обов’язково повернутися й розшукати її. Він тоді не знав, що бачить дівчину в останній раз. І що вона впродовж багатьох десятиліть приходитиме до нього тільки уві сні — і в сірій повстанській криївці, і в похмурих бараках вічно холодної Воркути, і на так званій «волі» радянської доби, і сьогодні, у затишній чернівецькій квартирі на вулиці Кобилянської.
А сталося ось що. Після закінчення вишкільної підготовки, чота мала повертатися на Волинь. Але у Святослава, як на зло, розвалилися черевики. Дав йому командир шкіру і сказав: «Якщо через два дні не зумієш пошити собі взуття, підемо без тебе». Хлопець знайшов шевця і вони обидва взялися до роботи. Один черевик робив майстер, а вояк дивився і так само ладнав другий. Старалися, квапилися, але все одно не встигли.
Вернулися його побратими на Волинь, де чекала на нього його незрівнянна Неоніла, а його у тих злощасних нових черевиках відправили на рідну Буковину. Мовляв, підготовлені старшини повстанцям і там вкрай потрібні.
Був 1944-й рік. Святослав Мельничук прибув за призначенням. Тут саме формувався Буковинський повстанський курінь, який організовував курінний Перебийніс — Назарій Данилюк із сусідньої з Лашківкою Витилівки. Земляки радо зустрілися, і Святослав Мельничук, що мав псевдо «Микита», отримав у своє підпорядкування чоту в сотні Боєвіра.
Війна на той час уже перемістилася за межі території України і головним ворогом повстанців став більшовицький режим. Хлопці відбивали напади на них червоноармійців, здійснювали акції справедливості в селах, де карали тих, хто знущався з селян. В цих акціях чотовий Микита ніколи не ставив собі за мету зайвий раз пролити людську кров, цього він вимагав і від підлеглих. Одного разу, наприклад, завітали до голови сільради, який писав доноси на своїх людей, а їх потім хапали енкаведисти й без суду відправляли до Сибіру. Побачивши повстанців, той зблід і не міг слова вимовити. «Всипте йому 25 буків і відпустіть», — сказав Мельничук до хлопців. А до сільського голови звернувся: «Думай, що робиш, Петре, бо буде гірше!». Після того доноси припинилися. Звичайно, з енкаведистами доводилося розмовляти зброєю, адже іншого виходу не було: питання стояло хто кого.
Найбільше дошкуляла повстанцям зрада. Адже деякі вояки піддавалися підкупу, інших залякували і вони, щоб уціліти, продавали своїх. Жертвою зради став і сам Святослав Мельничук.
Це було на початку березня 1945 року. Група повстанців ночувала в хаті довіреного господаря. Вночі випав сніг, і Святослав наказав вирушати вдосвіта, поки ще не помітні сліди. Але один із вояків почав гаряче запевняти, що ніякої небезпеки нема і не варто квапитися. Повагавшись деякий час, Мельничук пристав на його вмовляння, бо дуже жаль було будити хлопців, які на світанку так солодко спали.
Та за мить хату оточили енкаведисти. Семеро повстанців були вбиті відразу, Мельничука поранили, решта вояків були захоплені.
Це було в Берегометі Вижницького району. Святослав стікав кров’ю, але йому ніхто не збирався навіть перев’язати рани. Його привели в центр села, де вже була готова петля для публічної страти. Хвилини здавалися вічністю. Він уже встиг в думках попрощатися з рідними, зі своєю незрівнянною Неонілою, яку до останньої миті усе ж сподівався зустріти. Він заплющив очі і вже готовий був попрощатися і з життям, як раптом почув: «Наказано Мельничука доставити у Вижницю».
— Мабуть, Бог мене врятував від смерті, — каже неквапом Святослав Васильович і погляд його спрямовується далеко-далеко, немов би пробиваючи собі дорогу кудись за вічно загадковий горизонт.
Потім були допити, суд, двадцятирічний вирок, Воркута. Проте повернувся додому через дванадцять років. Щоб вижити, рубав дрова лашківським односельцям, носив травку на їх городах. А вечорами сідав за книжки. Має від природи чудовий голос, тож закінчив музичне училище, інститут. Міг би був зробити блискучу кар’єру, але треба було виступити у пресі, зректися своїх юначих поглядів та засудити повстанські вчинки, стати на коліна та попросити «вибачення» у влади. Але не міг цього зробити. Та, власне, за що він мав вибачатися? За свою любов до України, до свого народу, до праотчих традицій і материнської пісні?
Так прожив він вісімдесят шість літ і зим. Незалежна Україна дала йому пенсію, яка, правда, набагато нижча, аніж у тих, хто колись стріляв у нього, бійця за цю ж таки незалежну Україну, хто ловив його, допитував, катував і судив.
Але він усім їм прощає, бо знає, що є над усіма нами Верховна сила. Тому вірить, що не марно проливали свою кров і падали під кулями молоді повстанці.
З цією вірою легше жити. І йому, можливо, й не хотілося б думати про болючі втрати, підлі зради, пекучі сльози й гіркі розчарування. Бо що наше життя у порівнянні з Вічністю? Лиш мить жертовності й любові...
Але довгими ночами сниться йому брат Ігор, що загинув у волинських лісах, сняться карпатські плаї і глибокі яруги, стрімкі колиби і таємні криївки.
А ще приходить у снах незрівнянна його Неоніла — молода, вродлива і лагідна, як весняна днина.


Довідка
Українська Повстанська Армія почала формування восени 1942 року, а завершила навесні 1943 року. Це була українська збройна сила, яка воювала виключно на своїй території проти всіх, хто зазіхав на неї, не маючи жодних планів захоплювати чужі землі. Це була армія добровольців, які, при підтримці народу, воювали у Другій світовій війні і проти гітлерівців, і проти більшовицького режиму, намагаючись утворити самостійну українську державу. Їхня боротьба не пропала марно: Незалежна Українська Держава усе ж відродилася і ми сьогодні маємо пам’ятати, якою ціною вона нам дісталася.
Мирослав КУЄК.

Схожі новини:

Лебедина вірність

Лебедина вірність

Мальовниче буковинське село Чортория давно стало відомим далеко за межами рідного краю. Найбільшу славу приніс йому, звичайно, знаний у світах Іван Миколайчук,
Поповнення книгозбірні

Поповнення книгозбірні

В день Покрови Божої Матері з нагоди Дня українського козацтва та 70-ї річниці утворення Української Повстанської Армії у районній бібліотеці відбулася
Церква живе і розвивається

Церква живе і розвивається

У Кіцманській церкві Святих Верховних апостолів Петра і Павла Української Греко-католицької Церкви Коломийсько-Чернівецької єпархії особливу увагу звертають на
Залишилось  почуття любові

Залишилось почуття любові

Буковину і Львівщину здавна єднають багаті культурні та громадсько-політичні зв’язки. Свого часу в Чернівецькому університеті навчався великий Франко й
З роси та води!

З роси та води!

Багато років тому молодий покутятин із сусідньої Снятинщини Йосип Палятинський закінчив Львівський університет ім. Івана Франка і його направили вчителювати у
Козацька республіка у Лужанах

Козацька республіка у Лужанах

Мабуть, Бог так дав, що боротьба за становлення Української держави завжди була пов’язана з козаччиною. Ще в часи Запорозької Січі козаки боронили нашу землю

Додати коментар

Ваше Ім’я:
Ваш E-Mail:
Запитання:
Як звали Гагаріна
Відповідь:*
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введіть код:













soc

Ми в соц.мережах
soc soc soc soc
Погода


ВХІД НА САЙТ