Громадсько-політичний тижневик Кіцманщини

Важкий шлях до життя

02 июл 2012
Рівно чотири роки тому у газеті «Вільне життя» було вміщено публікацію, яка називалася «Життя на волосині». Йшлося про те, що молода ставчанська жінка, мати двох неповнолітніх донечок, Тетяна Бураковська щодня з усіх сил чіпляється за існування на цьому білому світі, бо в неї не працює ні одна нирка.
А живе вона тільки завдяки тому, що постійно, через день, переганяє всю свою кров через штучні фільтри, а потім назад вливає її у власний організм. Але досить один раз пропустити цю виснажливу процедуру — і все, кінець. Порятувати Тетяну могла б пересадка їй донорської нирки, але операція потребує великих грошей, яких у жінки нема.
Після цієї публікації добрі люди з усього району, з Чернівців та деяких сіл Буковини почали надсилати добровільні посильні пожертви на благодійний рахунок допомоги Тетяні Бураковській. Збір коштів тривав два роки. Однак, коли необхідна сума вже була зібрана, виникли нові обставини, які знову відклали проведення довгожданої рятівної операції.
І ось 17 червня цього року в одній із спеціалізованих клінік міста Запоріжжя донорську нирку Тетяні Бураковській пересадили!Про цю жінку та її біду у червні 2008 року розповів мені тодішній голова районної ради Микола Подільчук. Я зустрівся з нею і був глибоко вражений її нелегкою долею.
Таня вперше усвідомила себе у стінах дитячого будинку. Хто її батьки — вона не знає. Пам’ятає лиш суворих виховательок, які пильно стежили за «дисципліною» серед малюків. За непослух сварили, а деколи карали. Таня пригадує, як одного разу, за те, що дівчатка не засинали після команди виховательки, та вихователька нарвала кропиви і понапихала її дітям… у трусики. А іншого разу за якусь там провину Таню вночі саму на дві години замкнули на темному горищі. Дівчинка так цокотіла зубами від страху, що навіть плакати не могла.
Від такого життя вона часто хворіла, навіть деколи вночі пісяла у ліжечко.
Коли надійшла пора йти до школи, її перевели до інтернату. Вона й тут хворіла. І хто знає, як би склалася доля далі, якби не потрапила вона під час канікул до Ставчанської дільничної лікарні. Тут знайшли її добрі люди — Василь Михайлович та Марія Яківна Кубраки, які прийняли Таню за свою доньку. Дівчинка дуже раділа, що вже також має тата й маму. Вона сприйняла їх як рідних, а вони також оточили її добрим ставленням, як свою дитину. Виховали, привчили до роботи, а коли надійшла пора — зробили весілля, як у людей.
З Василем Бураковським Тетяна спочатку була щаслива, обоє виховували двох донечок. Але щастя виявилося недовгим: спочатку відмовила одна нирка, а потім перестала працювати й друга. Давалося взнаки важке дитинство, а ще, ставши дорослою, Тетяна не шанувала себе.
Це сталося понад десять років тому. Мало хто витримує стільки часу такого мученицького життя. Адже, щоб жити, вона змушена була регулярно через день їхати зі Ставчан до Чернівців, лягати під спеціальні фільтри й проганяти через них свою кров, яку у здорових людей очищують нирки. Протягом цих років вона не могла нікуди відлучитися довше, ніж на один день, бо ж пропуск цієї процедури — це смерть. А які фізичні муки доводилось витримувати… Після діалізу (так називають цю процедуру) вона поверталася додому, а земля прогиналася їй під ногами, неначе тонка кладка над прірвою. Щоб уявити собі, як вона жила, досить сказати, що протягом цих десяти років вона зовсім не пісяла. Бо не працювали нирки і сеча надходила у кров. Тому й треба було постійно її фільтрувати через кожен другий день.
Після опублікування цієї історії у газеті «Вільне життя», долею Тетяни Бураковської пройнялися сотні людей. Вони переказували на її рахунок, хто скільки міг. Дехто приносив гроші до редакції і наша співробітниця Оксаночка Котляр переказувала їх у банк. У нас досі зберігаються банківські чеки. Допомагали пенсіонери, дрібні приватні підприємці, державні службовці, інші працівники бюджетної сфери. А ще релігійні громади, незалежно до якої конфесії вони належать, громадські організації. Люди приносили посильні кошти і просили не називати їх прізвищ, бо робили це не для реклами, а для того, щоб допомогти людині від щирого серця. «Бог усе одно знає, хто робить добро щиро і безкорисливо», — казали вони.
Два роки тривав цей марафон. Таня глибоко вдячна усім своїм благодійникам. Вона до сьогодні молиться за їх здоров’я і благополуччя, ставить свічки у церкві, наймає Служби Божі.
Вона відчула, що з’явилася надія на порятунок, почала проходити обстеження в Київському інституті трансплантології і її там узяли на облік для проведення операції. Однак треба було чекати, коли появиться нирка, яку їй повинні були прищепити, як прищеплюють пагінець на фруктовому дереві. Це мала бути так звана «трупна» нирка. Іншими словами — взята від людини, що загинула внаслідок автокатастрофи чи ще з якоїсь причини, а внутрішні органи в неї здорові. Так роблять в усьому світі. Проте у нас, за українськими законами, взяти органи небіжчика для того, щоб урятувати життя іншій людині, можна тільки після письмової згоди родичів покійного. Зрозуміло, що отримати таку згоду не так просто, бо в такі хвилини рідним загиблого не до того.
Та все одно Таня не втрачала надії. Однак невдовзі і ця надія пропала. Коли її черга на операцію вже майже наблизилася, у київській медичній установі, де вона мала оперуватися, склалися непередбачувані обставини. А потім там узагалі перестали виконувати ці операції…
Таня була в розпачі. Однак треба було конче шукати іншого виходу. Бо її організм уже не витримував більше такого існування. Здавали то одні, то інші органи. Вона дізналася, що подібні операції роблять у Запоріжжі і вирішила їхати туди.
Запоріжжя у два рази дальше, ніж Київ. А це не тільки дорожче, а й складніше добиратися нездоровій людині. Окрім того, довелося наново проходити усі обстеження. Вони тут виявилися платними. Та й за один день їх не пройдеш, отже треба було ночувати, щось їсти.
Але ж вона не могла існувати без очищення крові більше, ніж один день. У Чернівцях їй це робили безкоштовно, а в чужому місті, в чужій області за кожен діаліз треба було платити 500 гривень.
Як вона була вдячна в ці дні своїм благодійникам, які пожертвували їй, хто скільки міг! Вона хотіла кожному з них поцілувати руку, але замість того тільки зверталася до Бога і просила: «Господи! Заплати їм усім Своєю ласкою!».
У житті, на щастя, не буває лише похмуро: хмарні дні чергуються із сонячними. Зглянувся Всевишній і над Тетяниною долею. Одного дня Танін чоловік Василь повідомив дружині, що вирішив віддати їй одну свою нирку. Якщо вона, звичайно, підійде.
Тетяна і Василь прожили разом понад 20 років. Як і у всіх людей, всіляко було в їхньому житті. Траплялися сварки, були світлі і радісні дні. Але на таку пожертву з його боку Тетяна й не сподівалася.
Василеві також нелегко було прийняти таке рішення. Адже він ускладнював собі і так не бездоганне здоров’я, прирікав себе на інвалідність. Але хіба міг він вчинити інакше, коли цим своїм вчинком може порятувати близьку людину! Тепер його тривожило лише одне: щоб його нирка була сумісна за біологічними показниками з особливостями організму дружини. А для цього треба було їхати до Запоріжжя уже обом.
Зібрані громадою гроші поволі танули, а ще їх з'їдала інфляція. Але — знову ж таки на щастя! — Василева нирка Тетяні підійшла. Була призначена дата операції. Та раптом у Тані виявили вірусний гепатит. Отже, треба було спочатку вилікувати печінку, а вже потім думати про можливу операцію. Тетяна мало не посивіла від переживання.
То було наприкінці минулорічного літа. Лікування затягнулося до весни. Коли, нарешті, хворобу було подолано, у Запоріжжі сказали, що для операції Тані і Василеві треба знову проходити обстеження, бо час минув і, хто знає, в якому вони тепер стані.
Знову поїздки, аналізи, витрати… Кожен день наближав її до жаданого порятунку. Він був уже зовсім близько, проте щоразу виникали нові й нові ускладнення.
Тетяна мала б представити у медичну установу м.Запоріжжя підписаний районною владою договір на перерахування чималенької суми із нашого бюджету за проведення тієї складної операції. Але хто хоч раз лікувався колись у будь-якому медичному закладі, той знає, що однією тільки офіційною оплатою ніколи не обходиться. А тут, фактично, дві операції: у Василя нирку забирають, а Тані приживають. Грошей, що іще залишилися, не вистачало. Але відступати було нікуди. Вона терміново узяла кредит у банку, поназичала, де могла, в односельців, трохи допомогла мама — зі своєї скромної пенсії, узяла наперед певну суму старша донька Марійка, яка тепер мусить відробляти. А ще знову виявилися добрі люди, які взялися їй допомогти, хто скільки може — про них газета «Вільне життя» писала у попередніх номерах.
І ось 17 травня 2012 року о 14 годині довгождана операція відбулася!
Таня хвилювалася до операції. Але ще більше почала переживати після неї. Адже через кілька днів виявилося, що пересаджена їй Василева нирка приживається лише на 60 відсотків, а на 40 відсотків іде процес відторгнення. Невже невдача? І Василя марно травмовано… Вона зателефонувала мені тоді тихим голосом і я, як міг, намагався вселити в ній віру у позитивний результат. Бо ж ми можемо своїм налаштуванням допомагати організмові і медикам.
Тепер, коли усі ці хвилювання позаду, Тетяна хоче про них забути, але вони усе одно час від часу спливають у пам’яті. Вона уже вдома разом з чоловіком, радіють її поверненню старенька мати Марія Яківна, донечки Марійка і Таня. Радіють усі односельці, а також сотні чужих людей, які допомагали їй, хвилювалися за неї і тепер бажають їй добра. Минулої неділі Тетяна передала через сусіду, аби в Ставчанській церкві відслужили службу Божу за всіх тих людей, які тепер стали для неї немов рідні.
А сама вона, як тільки ступила на рідне подвір’я, відразу пішла до криниці і напилася води досхочу. Вона мріяла про це довгих десять років, коли їй дозволялося хіба що тільки губи зволожувати.
Говорити про те, що вона живе без проблем, ще дуже передчасно. Нині йде процес остаточного приживлення пересадженої нирки. Вона щодня вживає цілі жмені різних дорогих таблеток. Одних лише їх назв — дев’ять. Ще дуже низький рівень гемоглобіну у крові, не відповідають нормам інші показники. До того ж, ліки закінчуються, а подальше виписування життєво важливих препаратів у районі перетворили у проблему. Вона не може довго сидіти, мусить лежати або напівлежати, при цьому лише на одному боці. А в неділю мусить знову якось їхати до Запоріжжя, бо на понеділок призначено чергове обстеження. Отож журиться, чим їхати і де знову брати на дорогу тих грошей. А ще не дають спокою борги…
Але при цьому все таки почувається щасливою. Бо у неї вже є нирка, яка працює і фільтрує її кров! Тепер уже не треба тричі на тиждень ходити на виснажливі діалізи, тепер можна пити досхочу.
Ось і прощаючись зі мною, Тетяна провела мене до хвіртки, а потім підійшла до криниці і зачерпнула з повного відра горнятко чистої води. Пила ту живу воду жадібно. Прохолодні краплі спадали їй на груди, стікали у пазуху... А вона пила й не могла напитися, немовби кожен ковток дарував їй незбагненну радість життя!
Мирослав КУЄК.

Схожі новини:

Ще не все втрачено

Ще не все втрачено

Висловитися на цю тему і поділитися наболілим з нашими громадянами мене спонукала не дуже приємна ситуація, коли моя дружина потрапила до лікарні. Стосується
Жіноча доля, як українська пісня

Жіноча доля, як українська пісня

Як пісня, вона буває і весела, і жартівлива, і сумна, що аж крає серце. Кожній з нас випадає за життя співати різну: комусь частіше веселу, а комусь —
Хай добро повернеться сторицею

Хай добро повернеться сторицею

У народі кажуть «весняний день рік годує», тому і кипить зараз весняно-польова робота. От і на полях Чорторийського психоневрологічного
Моя мама — найкраща в світі

Моя мама — найкраща в світі

На нескладні і вічні питання про те, хто така мама, яка вона, що їй подобається і як краще привітати найріднішу людину, відповідають маленькі вихованці старшої
Писанка для мами

Писанка для мами

Вона вродлива і привітна, як молода весна. Увійшла — і в редакції враз стало якось сонячно. Я не знаю, як писати: їй іще тільки тринадцятий, чи —
Життя Тетяни Бураковської знову під загрозою

Життя Тетяни Бураковської знову під загрозою

Про цю жінку немає потреби розповідати детально: кожен, хто читає «Вільне життя», добре знає її гірку долю. Кругла сирота із дитбудинку, вона від нелегкого

Додати коментар

Ваше Ім’я:
Ваш E-Mail:
Запитання:
Як звали Шевченка
Відповідь:*
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введіть код:















soc

Ми в соц.мережах
soc soc soc soc
Погода


ВХІД НА САЙТ